ПОДВИЖНИЦЬКЕ СЛОВО В ПИТАННЯХ І ВІДПОВІДЯХ. СВ. МАКСИМ ІСПОВІДНИК

ПОДВИЖНИЦЬКЕ СЛОВО В ПИТАННЯХ І ВІДПОВІДЯХ

  1. Запитав [якось] брат у старця: „Прошу тебе, скажи мені, отче, яка була мета Господнього втілення?“ А старець сказав йому у відповідь: „Дивуюся тобі, брате, чому ти, щодня чуючи Символ віри, питаєшся про це. Утім скажу тобі, що метою Господнього втілення було наше спасіння“. [Тоді] брат попросив: „Поясни мені, отче, як це?“ — Старець відповів: „Оскільки людина, створена на початку Богом і поселена в раю, порушила заповідь та зазнала тління і смерти, а потім, незважаючи на те, що Боже Провидіння із покоління в покоління направляло її до добра, вона завжди сповзала тільки до гіршого, бо сила-силенна тілесних пристрастей допроваджувала її до відчаю, — то заради цього, єдинородний Син Божий, передвічне Слово від Бога-Отця, джерело життя і безсмертя, зійшов до нас, що жили в темноті та смертній тіні (Іс. 9, 2; Мт. 4, 16), і воплотився від Духа Святого і Діви Марії та показав нам спосіб богоподібного життя, дав св. заповіді з обітницею Царства Небесного тим, які за ними житимуть, і погрозу вічних мук для тих, які їх не дотримуватимуться; а, перетерпівши спасенні страсті і воскреснувши з мертвих, дарував нам надію воскресіння і життя вічного, подолавши покорою провину прабатьківського гріха і смертю знищивши владу смерти, „як бо в Адамі всі вмирають, так у Христі й оживуть усі“ (1 Кр. 15, 22); а потім вознісся на небо і сів праворуч Отця та зіслав нам Св. Духа, як запоруку життя, для просвітлення та освячення душ наших і на поміч тим, які задля спасіння стараються виконувати Його заповіді. Ось, коротко кажучи, якою була мета Господнього втілення!“
  2. Брат [знову] попрохав: „Я хотів би, отче, коротко почути, які заповіді я повинен виконувати, щоби спастися?“ Старець відповів: „Сам Господь наказав апостолам після воскресіння: „Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи: христячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа; навчаючи їх берегти все, що Я вам заповідав“ (Мт. 28, 19. 20). Отож, усе, що Він їм заповідав, повинна сповняти кожна людина, хрищена в ім’я Пресвятої і Животворної Тройці. Господь нерозривним союзом поєднав справжню віру з дотриманням усіх заповідей, знаючи, що при відокремленні одного від іншого людина спастися не зможе. Тому й Давид, маючи живу віру [не задовольнявся лише нею], а звертався до Бога: „…Всі Твої заповіді я визнаю за справедливі; кожну неправедну стежку ненавиджу“ (Пс. 119, 128). Проти кожної неправедної стежки Господь дав нам протилежні їй заповіді, а якщо хтось полишає якусь із них, то стає тоді на протилежну їй стежку неправди.
  3. Брат запитав: „Хто ж тоді, отче, може виконати всі заповіді, якщо їх так багато?!“ Старець відповів [на це]: „Той, хто наслідує Господа та ступає за Ним крок за кроком“. Тоді брат спитав: „А хто може наслідувати Господа? Господь був Богом, хоч і стався чоловіком, а я чоловік грішний, поневолений безліччю пристрастей. Тож як я можу наслідувати Господа?“ Старець відказав: „Ніхто з тих, що поневолені світом та його марнотою, не можуть наслідувати Господа, а лише ті, що здатні сказати: „Ось ми покинули все й пішли за Тобою“ (Мт. 19, 27), отримують силу наслідувати Господа і прямувати за всіма Його заповідями“. Брат спитав: „Яку силу?“ А старець відповів: „Послухай, що Він Сам каже: „Ось Я даю вам владу наступати на зміїв, скорпіонів і на всю ворожу силу — й ніщо вам не пошкодить“ (Лк. 10, 19).
  4. Отримавши таку силу і владу ап. Павло каже: „Наслідуйте мене, брати, …згідно із зразком…який я маю у Христі Ісусі“ (Флп. 3, 17). І знову: „Нема, отже, тепер ніякого засуду для тих, що в Христі Ісусі“ (Рм. 8, 1). І ще: „Ті ж, що є Ісус-Христові, розп’яли тіло з його пристрастями та пожадливостями“ (Гл. 5, 24). А також: „…Для мене світ розп’ятий, а я — світові“ (Гл. 6, 14).
  5. Пророкуючи про цю саму владу, а також допомогу, Давид мовить: „Ти, що живеш під Всевишнього покровом, що у Всесильного тіні пробуваєш, скажи до Господа: „Моє прибіжище й моя твердиня, мій Боже, на Котрого я покладаюсь“ (Пс. 91, 1. 2). І трохи нижче: „На гада й змія будеш наступати, розтопчеш лева і дракона. Бо ангелам Своїм Він повелить про тебе, щоб берегли тебе на всіх твоїх дорогах“ (Пс. 90, 11–13). А послухай, що чують від Господа ті, що вподобали тілесне та полюбили марноту світу: „Хто любить батька або матір більше, ніж Мене, той недостойний Мене“ (Мт. 10, 37). І ще: „Хто не несе хреста свого, і не йде слідом за Мною — не може бути Моїм учнем“ (Лк. 14, 27). А також: „Так і кожний з вас, хто не зречеться всього, що має, не може бути Моїм учнем“ (Лк. 14, 33). Отже, хто прагне бути Його учнем, стати гідним Його і одержати від Нього силу проти духів злоби, той полишає всяке тілесне догоджання, очищається від усякої пристрасти до матеріального і бореться, таким чином, із невидимими ворогами за Господні заповіді, — як Сам Господь показав на Собі взірець того, коли в пустелі Його спокушав їхній начальник і коли, прийшовши у світ (під час служіння людям), Його спокушали ті, що діяли під їхнім впливом.
  6. Брат [тоді] каже: „Але, отче, Господніх заповідей багато, і хто може усіх їх запам’ятати, щоб за них боротися, особливо я, — людина, що небагата на розум? Тому хотів би я почути коротке слово (нескладне правило), щоб, пам’ятаючи його, трудитися

задля свого спасіння“. Старець [йому на це] відповів: „Хоча заповідей і багато, брате, але всі вони поєднуються в одному такому вислові: „Люби Господа, Бога твого, всім серцем твоїм, усією твоєю душею і всією силою твоєю і всією думкою твоєю; а ближнього твого, як себе самого“ (Лк. 10, 27). Хто намагається виконувати це слово, той одразу виконує усі заповіді, а хто не покине, як я казав раніше, якоїсь пристрасти до матеріального, той не зможе по-справжньому ні Бога полюбити, ані ближнього. Адже неможливо одночасно захоплюватися матеріальним і любити Бога. У цьому нас запевнив Господь, сказавши: „Ніхто не може двом панам служити“ (Мт. 6, 24) і „не можете служити Богові й мамоні“ (Лк. 16, 13). Бо наскільки розум горнеться до речей цього світу, настільки він ним поневолюється і відкидає Божу заповідь та не боїться її порушити.

  1. Брат запитав: „Про пристрасть до яких речей ти повідаєш, отче?“ Старець відказав: „До страв, до грошей, до всілякого майна, до слави, до рідних та тому подібного“. Брат тоді спитав: „Тож хіба всього цього, отче, Бог не сотворив і не дав людям для користання? Тож як Він тепер не велить навіть торкатися цього?“ А старець відповів: „Саме так — Бог це сотворив і дав людям для користання, і все, що походить від Бога, — добре (Бт. 1, 31) [і далося нам], щоби ми належно ним користалися та догоджали Богові. Та позаяк у нас — недолуге та приземлене міркування, то ми перед заповіддю любови віддали перевагу матеріальному, а вподобавши його, ворогуємо з людьми. Однак любов до кожної людини повинна у нас передувати над усім видимим і навіть над самим тілом, а це й буде ознакою любови до Бога, як Сам Господь це підтверджує в Євангелії, кажучи: „Якщо любите ви Мене, то Мої заповіді берегтимете“ (Йо. 14, 15). Але яка це заповідь, дотримуючись якої, ми виявимо любов до Нього? — Послухай, що Він каже знову: „Це Моя заповідь, щоб ви любили один одного“ (Йо. 15, 12). Бачиш — взаємна любов один до одного є любов’ю до Бога, і вона — виконання кожної Божої заповіді (Рм. 13, 10). Ось чому Господь наказує кожному, хто щиро прагне бути Його учнем, не лише не захоплюватися речами світу, але й відректися від усього, чим володіє“.
  2. [Тоді] брат мовить: „Ти сказав, отче, що перед усім видимим і навіть перед самим тілом належить віддавати перевагу любови до кожної людини; але як я можу любити того, хто мене ненавидить і відвертається від мене? Як я можу любити того, хто мені заздрить, зводить на мене наклепи, умишляє зле і намагається лихо коїти? Судячи з єства, отче, думаю, що це неможливо, бо відчуття образи природно змушує уникати того, хто її завдав“. Старець [на це] відповів: „Плазуни та звірі коряться єству і точно не можуть не мститися з усієї сили за заподіяну їм кривду, але ті, що створені за образом Божим, які керуються розумом і вдостоїлися пізнання Бога та прийняли від Нього закон, можуть не відвертатися від тих, що їх ображають і любити тих, що їх ненавидять. А Господь, кажучи: „Любіть ворогів ваших і моліться за тих, що гонять вас“ і наступ. (Мт. 5, 44), тому й заповідає це як можливе, а не як неможливе; інакше би Він не наклав покарання на тих, що не дотримуються цієї заповіді. Те, що така любов можлива, на ділі довели Господь та Його учні, які за любов до ближнього стояли аж до смерті й гаряче молилися за своїх мучителів. Та оскільки ми речолюбні та ласолюбні й віддаємо перевагу [речам і задоволенням] перед заповідями, то саме тому не можемо любити тих, що нас ненавидять, та й не лише це, але буває, що через такі речі відвертаємося навіть від людей, які нас люблять, виявляючи вдачу, гіршу від звірів та плазунів. А, ставши тому нездатними піти за стопами Божими, ми не можемо збагнути і мету Його, аби набиратися звідти сили“.
  3. Брат каже [до нього]: „Ось, отче, я все покинув — рідню, багатство, утіхи та славу світу, так що нічого в мене немає окрім цього тіла; і все-таки я не можу полюбити брата, який мене ненавидить і відвертається від мене, хоч на ділі і змушую себе не відплачувати йому злом за зло. Скажи мені, що маю робити, щоб я міг від щирого серця його полюбити, та й кожного, хто якимось чином мене обмовляє та ображає?“ Старець промовив [у відповідь]: „Свого кривдника не може полюбити навіть той, хто відрікся від світу й усього світського, якщо він по-справжньому не збагне Господньої мети. Тож коли Господь дасть йому її пізнати, і він прагнутиме жити за її вказівками, тоді зможе щиро любити того, хто його ненавидить і ображає, як і апостоли любили, адже знали її“.
  4. [Тоді] брат попросив: „Яка це Господня мета, розтлумач мені, благаю тебе, отче“. Старець відповів: „Якщо хочеш збагнути Господню мету, то уважно слухай. Наш Господь Ісус Христос — Бог за сутністю, Який з любови до людини Сам зволив стати людиною, народившись від жінки, був під законом, як каже божественний апостол (Гл. 4, 4–5), щоб, як людина, виконавши заповіді, знищити давнє прокляття, яке тяжіло над Адамом. Знаючи, що весь закон і пророки ґрунтуються на двох заповідях: „Люби Господа Бога всім серцем, а ближнього, як себе самого“ (Мт. 22, 37–40; Мк. 12, 30–31; Лк. 10, 27), Він вирішив так діяти від початку до кінця, щоб досконало, проте як людина, виконати ці заповіді. Але, диявол, який спокусив на початку людину і тим здобув владу смерти, бачачи, як під час хрищення свідчив про Нього Отець, і як Він, будучи людиною, прийняв із небес спорідненого [з Ним] Духа Святого, а потім відійшов у пустелю, аби він (диявол) Його випробовував, — спрямував усю силу спокус на Нього, чи не зуміє бува зробити так, щоб і Він віддав перевагу благам світу перед любов’ю до Бога. Тож знаючи, що існують три речі, навколо яких обертаються всі людські [бажання і втіхи], тобто страви, гроші і слава, якими він завжди скидає людей у безодню погибелі, цими трьома [речами] він і намагався спокусити Господа, але Ісус, будучи вище від усього цього, грізно йому повелів: „Відійди, сатано!“.
  5. А це і є ознакою любови до Бога (тобто бути вищим за ті речі); проте коли Господь розпочав проповідувати серед народу, то сатана, не спромігшись схилити Господа Ісуса Христа переступити заповіді цієї любові, всіляко намагався потім довести Його до порушення заповіді любити ближнього, діючи через беззаконних юдеїв. Тому, коли Господь навчав про дорогу життя і на ділі показував приклад небесного життя, сповіщав про воскресіння мертвих та обіцяв віруючим вічне життя і Царство Небес, а невіруючим погрожував вічними муками, а щоб підтвердити правдивість Своїх слів, творив дивні божественні знаки, закликаючи народ до віри, — той збуджував беззаконних фарисеїв і книжників до різних підступів проти Нього, щоб не витримавши, як вони сподівались, спокус, Він сповнився ненавистю до підступників, — і цей лиходій досягнув би в такий спосіб своєї мети, зобразивши Господа порушником заповіді про любов до ближнього.
  6. Але Господь, будучи Богом і знаючи його задуми, не переймався ненавистю до підбурених проти Нього фарисеїв (бо не міг Він, добрий за єством, так діяти), але, навпаки, любов’ю до них вражав самого їхнього підбурювача. Оскільки вони, зазнаючи ворожого підбурення, Його не приймали, а якщо приймали, то мимовільно через неуважність і легковажність схилялися до навіювань підбурювача, то Господь їх напоумляв, викривав, дорікав, оплакував і одночасно не переставав виявляти до них [Свою] милість, — Його обмовляли, а Він добросердно зносив, завдавали страждань, а Він терпів та подавав їм усілякі докази любови. Такою любов’ю до тих, що були підбурені проти Нього, Він вражав [самого] підбурювача. Яке чудове протиборство! Замість ненависти Він виявляє любов, і добротою звергає батька злоби. Зазнавши, від них стільки лиха, вірніше сказати, задля них, по-людськи боровшись за заповідь любови аж до смерті, і здобувши над дияволом повну перемогу, Він, нарешті, прийняв заради нас вінець воскресіння і, таким чином, новий Адам відновив старого. Ось що означає слово, проречене божественним апостолом: „Плекайте ті самі думки в собі, які були й у Христі Ісусі“ і т. д. (Флп. 2, 5).
  7. Така мета була в Господа, щоби, ставши людиною, аж до смерті бути слухняним Отцеві та зберігати заради нас заповідь любови, а диявола вражати, страждаючи від нього через підбурених ним книжників і фарисеїв. Так вільно, ніби даючи отримати над Собою перемогу, Він переміг того, хто сподівався перемогти Його, і визволив світ від його тиранії. „Його ж розп’ято з-за немочі“ (2 Кр. 13, 4), але цією неміччю Він подолав смерть і скинув того, хто має владу смерти (Євр. 2, 14). Так і Павло хвалився в недузі „…своїми немочами, щоб у ньому Христова сила перебувала“ (2 Кр. 12, 9).
  8. Навчаючи [нас] отак перемагати, св. Павло писав до ефесян: „Нам бо треба боротися не проти тіла й крови, а проти начал, проти властей“, і т. д. (Еф. 6, 12). А тим, які борються з невидимими ворогами, заповідав узяти броню справедливости, шолом надії, щит віри і меч духовний, аби вони „…могли …згасити всі розпечені стріли лукавого“ (Еф. 6, 11–16). Тож на ділі показуючи як треба боротися, казав: „Тож і я біжу, та не як навманці; веду кулачний бій, не як повітря б’ючи, а умертвляю своє тіло і поневолюю, щоб, проповідуючи іншим, я сам, бува, не став непридатним“ (1 Кр. 9, 26. 27), і знову: „До сього часу ми голодуємо і спраглі і нагі; нас б’ють, і ми скитаємось“ (1 Кр. 4, 11), і ще: „У праці та втомі, в недосипаннях часто, …у холоді й наготі“ (2 Кр. 11, 27).
  9. Таким же чином він воював і з демонами, які збуджують тілесні пожадання, відганяючи їх виснагою свого тіла. І нам, показуючи на ділі спосіб перемоги над отими демонами, що спонукають до ненависти, а найнедбаліших підбурюють повставати проти вірних, аби ті, зазнаючи від них спокус, зненавиділи їх і тим порушили заповідь любови, — він казав: „Нас ображають, а ми благословляємо; нас гонять, а ми терпимо; нас ганьблять, а ми з любов’ю відзиваємося; ми мов те сміття світу стали, покидьки всіх аж досі“ (1 Кр. 4, 12. 13). Демони тому змушували їх ображати, лихословити і гнати апостола, щоб викликати в ньому ненависть до тих образників, лихословів і гонителів, — сподіваючись довести його до порушення заповіді про любов. А апостол, добре знаючи їхні задуми, благословляв тих, що його ображали; терпів від тих, що його проганяли; тих, що ганьбили його, благав відректися від демонів, які їх до цього підбурювали, і прихилитися до милостивого Бога й отаким чином він завжди відбивав напади демонів, що підбурюють до злого, і, наслідуючи Спасителя, добром перемагав зло. У такий спосіб він та інші апостоли весь світ відвернули від демонів і віддали Богові, своєю поразкою перемігши тих, які думали, що здобули перемогу. Отож, брате, якщо й ти триматимешся цієї мети, то зможеш полюбити тих, які тебе ненавидять; а якщо не будеш, то не зможеш; бо інакше це неможливо“.
  10. Брат сказав: „Отче, усе воно справді так, а не інакше. І саме тому Господь, коли юдеї Його ганьбили, по лиці били та всіляко [над Ним] знущалися, — усе терпів, — жаліючи їх, зведених, які роблять це від незнання, як і казав на хресті: „Отче, відпусти їм, не знають бо, що роблять“ (Лк. 23, 34), святкуючи на хресті перемогу над розмаїтим лукавством і принадами диявола та його князів, оскільки аж до смерті витримав боротьбу з ними заради заповіді любови, як ти й розповів. Він і нам передав цю перемогу над ними, а зруйнувавши владу смерти, усьому світу дарував Своє воскресіння для життя [вічного]. Але помолися за мене, отче, щоб я міг цілковито пізнати мету Господа і Його апостолів, а потім вистояти під час спокус, розпізнаючи наміри диявола та його демонів“.
  11. Старець на це йому відповів: „Якщо пам’ятатимеш про сказане, то завжди зможеш розпізнавати [задуми лукавого]. А коли збагнеш, що як спокушають тебе, то так само спокушають і твого брата; то цьому братові вибачай, а дияволу, що спокушає і хоче вселити тобі ненависть до брата, протився, не піддаючись його підступам. Так повчає і брат Господній, Яків, кажучи в посланні: „Коріться, отже, Богові, противтеся дияволові, і він утече від вас“ (Як. 4, 7). Отож, якщо завжди твердо пам’ятатимеш, як сказано, усе вищенаведене, то зможеш пізнати мету Господа та Його апостолів, і людей любити, співчуваючи їм, якщо вони чинять несправедливо, а лукавим демонам завжди протидіяти любов’ю. Але якщо ми з тобою станемо розгнузданими, безтурботними, недбалими і думатимемо про тілесні задоволення, то боротимемося не проти демонів, а проти [самих] себе і братів, тимчасом як служитимемо демонам, бо воюватимемо заради них із людьми“.
  12. Брат [тоді] сказав [таке]: „Так, отче, — завжди попри моє недбальство демони користалися нагодою, щоб нападати на мене. Але прошу тебе, скажи, як мені навчитися пильності“. Старець відповів: „Цілковита безтурботність про земне і постійне повчання в Божественному Письмі приводять душу до остраху Божого, а острах Божий породжує пильність. І душа тоді починає бачити, як демони воюють проти неї через помисли, і відбиває їх, як про це казав ще Давид: „…І споглядають очі мої на ворогів моїх“ (Пс. 53, 9). Та й верховний апостол Петро, надихаючи своїх учнів до такого протистояння демонам, ось що казав: „Будьте тверезі і чувайте! Противник ваш, диявол, ходить навколо вас, як лев ревучий, шукаючи, кого б пожерти. Противтеся йому, сильні вірою“ (1 Пт. 5, 8. 9). І Господь наказував: „Чувайте й моліться, щоб не ввійшли у спокусу“ (Мт. 26, 41). Також і Премудрий нам велів: „Коли вельможі гнів на тебе запалає, не кидай твого місця, бо лагідність виліковує провин багато“ (Проп. 10, 4). А розуму потрібні: чеснота, розуміння і острах Божий. І цей чудовий апостол, що надзвичайно уважно та мужньо боровся, сказав на завершення: „Ми живемо як люди, але не воюємо із спонук тілесних, бо зброя нашої боротьби не тілесна, а сильна в Бозі на зруйнування твердинь; ми руйнуємо задуми і всяку гордість, що повстає проти спізнання Бога, і беремо в полон усякий розум на послух Христові; ми також готові покарати всякий непослух“ (2 Кр. 10, 3–6). Отож, якщо й ти отак наслідуватимеш святих та старатимешся бути з Богом, то набудеш пильність“.
  13. Брат запитав: „Отче, а що потрібно робити, щоб завжди бути з Богом?“ Старець [йому] відповів: „Розум не може завжди бути з одним Богом, якщо не набуде таких трьох чеснот: любови, стриманости і молитви. Любов приборкує гнів, стриманість висушує пожадання, а молитва, звільняючи розум від усіх міркувань, розкриває його перед самим Богом. Від цих трьох чеснот походять всі чесноти, а без них розум не може перебувати з Богом“.
  14. Брат [тоді] попросив: „Прошу тебе, отче, навчи мене, як приборкати любов’ю гнів“. Старець відповів: „Учинки любови — прощати ближньому й робити йому добро, бути до нього довготерпеливим і зносити все, що б він не заподіяв, як уже не раз було сказано. Тоді любов, маючи такі ознаки, природно приборкує гнів у тому, хто її набув“. Брат сказав: „Великі її вчинки, і щасливий той, хто зумів її набути. Але я дійсно далекий від неї. Проте прошу тебе, отче, поясни мені, що означає бути довготерпеливим?“
  15. Старець відказав: „Бути міцним духом у нещастях, витривало зносити всяке лихо та очікувати кінця спокуси, не дозволяти проникнути гніву, чи сказати нерозсудливе слово, або щось запідозрити, чи подумати щось негідне для побожної людини, як каже Письмо: „До пори-часу довготерпеливий терпить, але наприкінці радощів він зазнає; сам він дочасу свої слова ховатиме, його ж розум посвідчать уста численних“ (Сир. 1, 23. 24).
  16. Такі ось ознаки довготерпіння! І не лише це, але й те, щоб самого себе вважати причиною випробування також є ознакою довготерпіння. І може бути, що воно й насправді так буває (тобто що причина — в нас самих). Адже багато з того, що з нами буває, стається для нашої науки, чи задля очищення від минулих гріхів, або щоб ми виправились від теперішнього недбальства, або щоб запобігти майбутнім падінням. Хто усвідомлює, що випробування прийшло до нього заради чогось одного з вище переліченого, той не гніватиметься, коли його б’ють, а особливо, коли відчуватиме при цьому гріхи за собою; не звинувачуватиме того, через кого виникла спокуса: адже, через нього або через когось іншого, він усе одно повинен був до дна випити чашу Божого присуду, — а зрине розумом до Бога і подякує Тому, Хто допустив випробування, звинувачуючи лише себе та охоче прийматиме напоумлення, як було у Давида із Семеєм (2 Сам. 16, 5–13) та у Йова з дружиною (Йо. 2, 9.10). А чоловік нерозсудливий буває просить у Бога ласки, а коли вона приходить, то не приймає її, бо прийшла не так, як йому хотілося, а так, як вважав за потрібне Лікар душ. Тому занепадає духом, непокоїться, — і то на людей гнівається, а то Бога зневажає, — та в такий спосіб і невдячність виявляє, і зцілення від напоумлюючої різки не отримує“.
  17. Брат сказав: „Добре ти витлумачив, отче. Але прошу тебе, роз’ясни мені ще й те, як стриманість висушує пожадання“. Старець відповів: „Стриманість учить здержуватися від усього, що не задовольняє нагальної потреби, а тільки приносить задоволення, не дозволяє торкатися нічого, окрім того, що необхідно для життя, не дозволяє ганятися за приємним, а велить шукати лише корисного, і співвідносити їжу та пиття з потребою, не допускає, щоб у тілі збиралося надмірно рідини, а було її стільки, щоб підтримувати в ньому життя, зберігаючи його вільним від пожадань. Ось як стриманість висушує пожадання. І навпаки, задоволення, надмір у їжі та в питті розпалюють черево і викликають страшний потяг сороміцького пожадання та ваблять людину, як нерозумну тварину, до гріховного поєднання. Тоді очі стають безсоромними, руки — неприборканими, язик говорить лише те, що втішає слух і вухо радо слухає саму марноту; розум нехтує Богом, а душа чинить розпусту не тільки в думках, але й тіло захоплює до негожих учинків“.
  18. Брат сказав: „Це правда, отче. Але прошу, навчи мене й молитви, щоб вона звільняла розум від усяких подумів“. Старець відказав [так]: „Наші подуми — це думки про речі, одні з яких чуттєві, а інші — розумові. Розум, будучи зайнятим ними, носить у собі та перебирає згадки про них. А благодать молитви поєднує розум із Богом, а поєднуючи з Богом, звільняє його від усяких подумів. Тоді розум, відкрито розмовляючи з Богом, стає богоподібним. А ставши таким, він просить у Бога божого і ніколи не помиляється у своєму проханні (завжди отримує те, що просить). Тому апостол і заповідає: „Моліться без перерви“ (1 Сол. 5, 17), щоб частіше поєднуючи свій розум із Богом, ми потрохи відкинули пристрасть до матеріального“.
  19. Брат запитав: „Але чи може розум невпинно молитися? Бо коли співаємо або читаємо, коли з кимось розмовляємо, або прислуговуємо комусь, тоді природно розвіюємо його багатьма подумами та уявленнями“. Старець [на це] відповів: „Святе Письмо не вказує на щось неможливе. Апостол, який це сказав, сам і псалми співав, і читав, і виконував справи, пов’язані зі своїм [апостольським] служінням, — однак невпинно молився. Невпинно молитися означає — зберігати розум у такому стані, коли він із великим благоговінням і гарячим бажанням горнеться до Бога, сподівається й покладається лишень на Нього, — в усіх справах і випадках. А будучи так налаштованим, апостол каже: „Хто нас відлучить від Христової любови? Горе чи утиск, чи переслідування?“ (Рм. 8, 35 і наступ). А потім: „Бо я певний, що ні смерть, ні життя, ні ангели…“ (Рм. 8, 38). І знову: „Нас тиснуть звідусіль, але ми не пригноблені; ми в труднощах, та ми не втрачаємо надії; нас гонять, та ми…не знищені. Увесь час носимо в тілі мертвоту Ісуса, щоб і життя Ісуса в нашім житті було явним“ (2 Кр. 4, 8–10).
  20. У такому настрої апостол невпинно молився, бо у всіх своїх справах і випадках, як сказано, покладався лише на Бога. Та й усі святі завжди раділи скорботі, сподіваючись через неї набути божественну любов. Саме тому апостол і казав: „…Я краще буду радо хвалитися своїми немочами, щоб у мені Христова сила перебувала“ (2 Кр. 12, 9). І трохи нижче: „…Коли я немічний, тоді я міцний“ (2 Кр. 12, 10). Але горе нам, нещасним, що полишили дорогу Святих Отців, а тому зосталися без жодного духовного діла.
  21. Брат запитав: „Чому, отче, я не відчуваю глибокого жалю?“ Старець [йому] відповів: „Тому, що ми з тобою не відчуваємо остраху перед Богом. Тому, що стали притулком для всякого зла та нехтуємо страшними Божими погрозами, як порожніми балачками. І як нам не журитися, коли чуємо, приміром, що каже про грішників від Божого імені Мойсей: „Бо вогонь Мого гніву загорівся; горить аж до Підземелля-Прірви; він пожирає землю з її плодами, спалює підніжжя гір“ (Втор. 32, 22). І ще: „Я вигострю блискучий меч і візьму в Свою руку справедливість. Тож помщуся на Моїх ворогах і ненависникам Своїм відплачу“ (Втор. 32, 41). Або як викликує Ісая: „Злякались грішники на Сіоні, страх огорнув безбожних. Хто з нас буде спроможний жити коло вогню? Хто з нас буде спроможний жити біля полум’я вічного?“ (Іс. 33, 14). І знову: „…Коли вийдуть, то побачать трупи людей, що проти Мене збунтувались. Черв’як їхній не помре, вогонь їхній не погасне. Вони будуть осоружні всім людям“ (Іс. 66, 24). Або як мовить Єремія: „Воздайте Господеві, Богові вашому, за Його величчю, заки ще не стемніло й заки ще ноги ваші не спотикаються по горах у сутінку. Ви чекаєте світла та Він його на тьму оберне, темряву з нього вчинить“ (Єр. 13, 16). І знову: „Слухай оце, дурний народе, що маєш очі, та не бачиш; маєш вуха та не чуєш! Мене не боїтеся? — слово Господнє, передо Мною не будете тремтіти?“ (Єр. 5, 21. 22). І ще: „Твоя ж власна безбожність тебе покарає, і твої відступства докором тобі будуть. Знай це й зрозумій, яке це лихо, яка гірка це річ, що покинув ти Господа, — слово Бога сил… Я насадив тебе як виноградину добірну, усю з найліпшого насіння; як же це ти перетворилась на дикий паросток лози, Мені чужої?“ (Єр. 2, 19–21). І знову: „Я не сідав у гурті глумливців і не веселився. Під важкою Твоєю рукою я сидів самітний, бо сповнив єси мене гнівом“ (Єр. 15, 17). А хто не жахнеться, чуючи, що каже Єзекиїл: „Оце — кінець тобі. Я пошлю на тебе гнів Мій і судитиму тебе за твоїми вчинками, і оберну всі твої гидоти на твою ж голову. Око Моє не пощадить, і Я не матиму милосердя, …і ви зрозумієте, що то Я — Господь — караю“ (Єз. 7, 3. 9). Хто не засмутиться, чуючи, як Даниїл описує день Страшного суду, кажучи: „Дививсь я — аж доки не були поставлені престоли, і не засів Ветхий деньми. Одіж на Ньому, немов сніг, була біла; волосся на голові у Нього, немов чиста вовна; престол Його, як полум’я вогненне, колеса його, як вогонь палаючий. Ріка вогненна розливалась, виходила з-поперед Нього. Тисячі тисяч Йому служили, і силенна безліч перед Ним стояла. Суд засів, і розгорнуто книги“ (Дан. 7, 9. 10), тобто справи кожного. І знову: „Бачив я в нічних видіннях, аж ось на небесних хмарах ішов ніби Син Чоловічий; дійшов Він до Ветхого деньми, і приведено Його поперед Нього. І дано Йому владу, славу й царство, і всі народи, племена та язики Йому служили. Влада Його — влада вічна, що не минеться, і царство Його не занепаде ніколи. Мій дух стривожився від того в мені, в Даниїлі, й видіння голови моєї мене перелякали“ (Дан. 7, 13–15).
  22. Хто не побоїться, чуючи, що каже Давид: „Одне сказав Бог, оці дві речі чув я: що сила Богові належить і що у Тебе, Господи, милість; бо Ти воздаєш кожному згідно з його ділами“ (Пс. 62, 12. 13)? І знову що мовить Премудрий: „Кінець усьому, що чути було, такий: Бога бійся і заповідей Його пильнуй, бо в цьому вся людина. Усі бо діла Бог приведе на суд: усе, що тайне, чи воно добре, чи лихе“ (Проп. 12, 13. 14)?
  23. Хто не затремтить, чуючи те саме й від апостола, який каже: „Усі ми станемо перед судилищем Божим, щоб кожний прийняв згідно з тим, що зробив, як був у тілі: чи добре, чи зле“ (2 Кр. 5. 10; Рм. 14, 10)? І хто не заплаче після цього над нашим невірством і над сліпотою душ наших, — що, чуючи все це, не каємося і не проливаємо гірких сліз над такою безтурботністю та над таким нашим недбальством, передбачивши яке, Єремія казав: „Проклят, хто Господню справу виконує недбайливо!“ (Єр. 48, 10). Якби ми турбувалися спасінням душ наших, то затремтіли би від Господнього слова і постарались би якомога старанніше виконувати Його заповіді, бо вони — наше спасіння. Але, незважаючи на те, що чуємо від Самого Господа: „Входьте вузькими дверима, що ведуть до життя“ (Мт. 7, 13. 14), ми віддали перевагу широкому і просторому шляхові, що веде до загибелі. Тому, коли Він прийде судити живих і мертвих, почуємо від Нього: „Ідіть від мене геть, прокляті, в вогонь вічний, приготований дияволові й ангелам його“ (Мт. 25, 41).
  24. І почуємо це, та не тільки коли накоїмо лихих учинків, але якщо не дбатимемо про добрі та не любитимемо свого ближнього. А якщо при тому ще й наробимо лихих учинків, то як витримаємо день отой, дійшовши до такого гіркого душевного стану? До того ж потрібно знати, що — „не чини перелюбу, не вкради, не вбивай“, та інше, — давнім було дано через Мойсея (Мт. 5, 21 і наступ.). Але Господь, знаючи, що християнину для  досконалого життя недостатньо дотримуватися тільки цього, сказав: „Кажу бо вам, що коли ви своєю праведністю не перевищите книжників та фарисеїв, не ввійдете в Царство Небесне“ (Мт. 5, 20). Тому, до та й після [цих слів] завжди вимагав досконалої душевної святости, від якої і тіло освячується, та заповів щиру любов до всіх людей, через яких ми можемо набути любов до Нього Самого. Взірець цього Він нам виявив у Собі Самому та у Своїх учнях, як уже не раз було сказано.
  25. Тож яке виправдання ми можемо знайти в отой день, маючи перед собою такий взірець і зостаючись у такому недбальстві? Оплакуючи нас, Єремія каже: „Хто моїй голові дасть воду? Моїм очам — джерело сліз, щоби я день і ніч міг плакати…“ над цим народом (Єр. 8, 23), — який, удостоївшись такої благодаті, залишається у такому недбальстві, чи то радше, сповнений усякого зла. Про нас, чую, мовить і Мойсей: „Потовстішав Єшурун та й вибуяв; став ситний, вгодований, грубий; і покинув Бога, що створив його, зневажив Скелю, що його врятувала“ (Втор. 32, 15). Над нами плаче і Міхей, кажучи: „Побожні зникли з краю, нема між людьми справедливих;…один на одного сіті закидає. До зла їхні руки спритні“ (Міх. 7, 2. 3). Так само й Псалмоспівець говорив про нас, молячись: „Спаси, о Господи! Бо побожних дедалі менше, бо правда з-поміж людей зникла“ (Пс. 12, 2).
  26. Оплакуючи нас, і апостол пророче мовить: „Усі з дороги збилися, зробилися нікчемні! Немає, хто добро творив би, ані одного! Їхнє горло — гріб відкритий, до обману язик їх схильний, отрута гадюча у них під губами. Уста у них прокльонів повні і гіркоти. На їхніх дорогах злидні і руїна. Вони не відають дороги миру. Немає Божого остраху у них перед очима“ (Рм. 3, 12–18). І знов-таки, у пророцькому передбаченні про наше негідне теперішнє життя, він пише до Тимотея: „Знай, що за останніх днів настануть скрутні часи, бо люди будуть самолюби, грошолюби, зарозумілі, горді, наклепники, батькам непокірні, невдячні, безбожні, без любови, непримирливі, осудливі, розбещені, жорстокі, недобролюбні, зрадники, нахабні“ і т.д. (2 Тм. 3, 1–4). Тож горе нам, бо ми вже перебрали всяку міру зла. Бо скажи, хто з нас непричетний до численних видів лихої вдачі? Чи не на нас сповнилося це пророцтво? Чи не всі ми обжерливі? Чи не всі ласолюби? Чи не всі жадібні до нестями? Чи не всі гнівливі? Чи не всі злопам’ятні? Чи не всі відступники від усяких чеснот? Чи не всі лихослови? Чи не всі обмовники? Чи не всі нешанобливі? Чи не всі братоненависники? Чи не всі пихаті? Чи не всі зарозумілі? Чи не всі горді? Чи не всі марнославні? Чи не всі лицемірні? Чи не всі лукаві? Чи не всі заздрісні? Чи не всі неслухняні? Чи не всі ледачі? Чи не всі облудні? Чи не всі безтурботні? Чи не всі нехтуємо заповідями Спасителя? Чи не всі сповнені всякого лиха? Чи не стали ми замість Божих храмів капищами ідолів, а замість [осідку] Святого Духа — пристановищем злих духів? Чи не вдавано називаємо Бога Отцем? Чи не зробилися замість синів Божих породженням геєни? Чи не стали гіршими за юдеїв ми, що носимо нині величне ім’я Христове? І ніхто не обурюється, чуючи таку правду. Бо й оті (юдеї) чинили великі злочини та говорили: „Один лише Отець у нас: Бог“, проте від Спасителя почули: „Диявол вам батьком, тож волите за волею батька вашого чинити“ (Йо. 8, 41. 44).
  27. Чи не буде справедливо, що й ми, ставши порушниками Його заповідей, почуємо від Нього щось подібне? Ось апостол назвав Божими синами тих, кого Дух спрямовує. „Усі бо ті, — каже, — що їх водить Дух Божий, вони — сини Божі“ (Рм. 8, 14). Тож як ми можемо називатися синами Божими, якщо прямуємо за тілесним розсудом? Ті, що керуються Духом, — мають явні наслідки плодів Духа. „А плід Духа, — каже апостол, — любов, радість, мир, довготерпіння, лагідність, доброта, вірність, тихість, здержливість“ (Гл. 5, 22. 23). Чи посідаємо ми щось із цього? А може маємо те, що тому протилежне? Отож, не Божими синами нам варто називатися, а цілком інакше. Те, що народжене від когось, — схоже на те, що його породило. Однак Господь каже: „…Що народжується від Духа — дух“ (Йо. 3, 6). А ми стали тілом, яке пожадає проти духа, і тому справедливо нам належиться такий присуд: „Не перебуватиме Дух Мій у чоловікові назавжди, бо він також є тіло“ (Бт. 6, 3). То як можемо вважати себе християнами, якщо нічого не маємо в собі Христового?
  28. Можливо, що хтось скаже: „Я вірую в Христа, тож мені для спасіння достатньо віри в Нього“? Але апостол Яків йому заперечує: „І біси вірують, та тремтять“ (Як. 2, 19). І ще: „Так само й віра, коли діл не має, — мертва“ (Як. 2, 17. 26). Та й чи віруємо ми в Нього?! Як можемо казати, що віримо Йому щодо майбутнього, якщо не віруємо у дочасному і теперішньому? Але таки не віруємо, — бо звикли до матеріального, живемо тілесно і воюємо проти Духа. Бо ті, що справді вірують у Христа та виконанням заповідей оселили Його в собі, так говорять: „Живу вже не я, а живе Христос у мені. А що живу тепер у тілі, то живу вірою в Божого Сина, Який полюбив мене й видав Себе за мене“ (Гл. 2, 20). Тому, страждаючи за Нього задля спасіння інших, вони, як вірні послідовники та справжні виконавці Його заповідей, кажуть: „Нас ображають, а ми благословляємо; нас гонять, а ми терпимо; нас ганьблять, а ми з любов’ю відзиваємося“ (1 Кр. 4, 12. 13). Адже чули Його слово, що заповідає: „Любіть ворогів ваших і моліться за тих, що гонять вас“ (Мт. 5, 44), благословляйте тих, що вас проклинають, творіть добро тим, що ненавидять вас. Отак у їхніх словах та вчинках виявлявся діючий у них Христос. Та оскільки ми діємо всупереч усім Його заповідям, то виявляємося сповненими всякої нечистоти. Тому й стали ми замість Божого храму будинком торгу, замість дому молитви — печерою розбишак, замість святого роду — поріддям грішним, замість народу Божого, людом нечестивим, замість доброго насіння — куколем, замість Божих синів — породженням беззаконня; бо, відкинувши заповіді Господні, через нечисті пристрасті ми служимо злим духам, — і гнівимо Ізраїлевого Святого.
  29. Саме тому великий Ісая, оплакуючи і водночас бажаючи нас вирятувати з нашого падіння, закликає: „По чому вас іще бити, вас, що не перестаєте бунтуватися? Кожна голова хвора, кожне серце ослабло. Від підошви на нозі до тім’я нема в ньому здорового місця: рани, синці, свіжі виразки, не вичищені, не перев’язані й не зм’якшені олією“ (Іс. 1, 5. 6). Але що буде потім? — „Зосталася дочка сіонська, немов у винограднику халупа, немов курінь на баштані, немов обложене місто“ (Іс. 1, 8). Так само й апостол, показуючи таке спустошення нашої душі, сказав: „І як вони не вважали потрібним триматися правдивого спізнання Бога, Бог видав їх ледачому розумові чинити негодяще: вони — сповнені всякої неправости, лукавства, захланности, злоби, повні заздрости, убивства, колотнечі, підступу, злоби; вони — обмовники, наклепники, богоненавидники, зухвальці, горді, хвальки, винахідники зла, неслухняні батькам, нерозумні, зрадливі, безсердечні, немилосердні. Вони, хоч спізнали Божий присуд, що, хто таке чинить, заслугує на смерть, не тільки це роблять, але й схвалюють це в тих, що таке чинять. За це ж і видав їх Бог пристрастям ганебним, …щоб вони самі сквернили власні тіла між собою“ (Рм. 1, 28–32. 26. 24). Але що за цим? — „Гнів Божий, — каже, — відкривається з неба на всяку безбожність і несправедливість людей“ (Рм. 1, 18).
  30. Також і Господь, указуючи на таке спустошення душі, ось що промовив: „Єрусалиме, Єрусалиме, що вбиваєш пророків і каменуєш посланих до тебе! Скільки разів хотів Я зібрати дітей твоїх, як квочка збирає курчат своїх під крила, — але ви не бажали! Ось дім ваш лишиться вам порожній“ (Мт. 23, 37. 38). Знову-таки Ісая, побачивши, як ми, ченці, виконуємо свої служби лише тілесно, а про духовне служіння перед Богом не дбаємо, і незважаючи на те, величаємося, сказав: „Слухайте слово Господнє, князі содомські! Вважайте за науку Бога нашого, народе гоморський! „Навіщо Мені безліч ваших жертв? — говорить Господь. — Я пересичений всепаленнями баранів і ситтю годованих телят. Крови биків, ягнят та козлят Я не хочу! Як приходите, щоб з’явитись перед Моїм обличчям, то хто від вас вимагає, ви щоб топтали Мої двори? Не приносьте більше пустих дарів. Кадило стало осоружним для Мене. Нових місяців, субот і скликання сходин Я не можу стерпіти: беззаконня разом з урочистим зібранням. Від новомісяччів ваших та святкувань ваших відвертається душа Моя. Вони для мене стали тягарем, вони Мені незносні. Коли ви простягаєте руки ваші, Я відвертаю від вас Мої очі. Навіть коли помножуєте молитви ваші, Я їх не чую“. Але чому? — Бо „руки ваші повні крови“ (Іс. 1, 10–15), адже „кожен, хто ненавидить брата свого, — душогубець“ (1 Йо. 3, 15). Тому неприємний для Бога будь-який подвижницький труд, що чиниться без любови.
  31. І здаля викриваючи наше лицемірство, Бог каже: „…Цей народ устами тільки зближається до Мене й губами тільки Мене шанує, а серце своє віддалив від Мене, і страх його передо Мною — то лише вивчена заповідь людська“, і наступ. (Іс. 29, 13). Та й оте, що наш Господь говорив, дорікаючи фарисеям, значною мірою властиво і нам, теперішнім лицемірам, які, вдостоївшись такої благодаті, виявляють вдачу, ще гіршу за їхню. Отож чи й ми не в’яжемо важких, непосильних тягарів, та не кладемо їх на плечі людей, а самі й пальцем рушити не хочемо (Лк. 11, 46)? Чи й ми не чинимо усіх своїх справ задля людського ока (Мт. 6, 5)? Чи й ми також не любимо перших місць на бенкетах та зібраннях? Чи й нам не подобається, якщо люди до нас звертаються: „Учителю, учителю“, а тих, що не особливо вдостоюють нас такої чести, чи не маємо за смертельних ворогів? Чи й ми бува не взяли ключ знання, але не відчиняємо ним, а зачиняємо перед людьми Царство Небесне, — так що й самі туди не входимо та й іншим увійти забороняємо? Чи не сліпі ми проводирі, що відціджують комара, а ковтають верблюда? Чи й ми не очищаємо зверху чашки та миски, тоді як усередині ми повні злодійства, здирства та нездержливости? Чи й ми не відлічуємо десятини з м’яти, кропу і кмину, а занедбуємо суд Божий і любов? Чи й ми не подібні до побілених гробів, зовні видаючи себе перед людьми за праведників, а всередині сповнені лицемірства, беззаконня й усякої нечистоти? Чи й ми не будуємо гробів мученикам і не прикрашаємо пам’ятників апостолам, маючи таку саму вдачу, як і їхні вбивці (Мт. 23, 4–32)? І хто не заплаче над нами, що дійшли ми до такого стану? Хто не жалкуватиме про таке наше поневолення? Бо за це ми, дорогі сини Божі, вважаємося за глиняний посуд. Через це потемніло наше золото, змінилося наше щире срібло (Пл. Єр. 4, 1. 2). За це ми, князі Сіону, що були чистішими від снігу, стали наче ті мурини; будучи від молока білішими, стали чорнішими від сажі. Через це обличчя наше стало чорніше за вугіль; наше беззаконня перевершило содомське; за це ми,  сини дня і світла, стали синами темряви і ночі (1 Сол. 5, 5). За це ми, сини царства, стали породженням геєни. За це ми, сини Всевишнього, помираємо як усі люди та падаємо як кожен із князів (Пс. 82, 7). За це нас віддали до рук беззаконних супостатів, тобто злих і лютих демонів, та несправедливому й найгіршому на всій землі цареві, тобто їхньому начальникові — сатані, бо грішили та чинили беззаконня, відступивши від заповідей нашого Господа Бога (Дан. 3, 29–32), потоптавши Сина Божого та за ніщо вважали кров завіту (Євр. 10, 29). Але Господи, „не відкидай же нас навіки Імени Твого ради, і не розривай завіту Твого. Не забирай від нас милости Твоєї“ (Дан. 3, 34. 35) заради Твоїх щедрот, Отче наш, що єси на небесах, заради ласки Твого Сина Єдинородного і заради благодаті Твого Святого Духа. „Не згадуй проти нас провин предків; хай прийде небарно нам назустріч Твоє милосердя, бо ми вельми нужденні стали. Поможи нам, о Боже нашого спасіння, слави Імени Твого ради; визволь нас, прости нам гріхи наші Імени Твого ради“ (Пс. 78, 8. 9), згадавши про пожертву нашу, яку з людинолюбства від нас узявши, Єдинородний Син Твій приносить за нас на небі, даючи нам упев-нену надію на спасіння, щоби з відчаю не стали ми ще гіршими. Допоможи, визволь нас заради Його пресвятої крови, яку Він дав за життя світу, заради Його святих апостолів і мучеників, що пролили свою кров за Ім’я Його, заради св. пророків, отців і патріархів, які старались послужити святому Імени Твоєму. Не погорди благаннями нашими, Господи, і не полишай нас назавжди. Бо покладаємо надію не на нашу праведність, а на Твою милість, якою Ти живиш рід наш. Молимо Тебе та просимо Твоєї благодаті, щоб не було нам на засудження дане Твоїм Єдинородним Сином для спасіння таїнство; не відкидай нас від обличчя Твого. Не погорди негідністю нашою, а помилуй нас з великої милости Твоєї і з великого милосердя Твого загладь провини наші, щоб неосудно ставши перед лицем Твоєї слави, удостоїлись ми покрову Твого Єдинородного Сина, а не виявилися лукавими та нікчемними слугами за гріхи наші. О, Владико всесильний, Господи, почуй наші благання, бо іншого не знаємо Бога окрім Тебе; Ім’я Твоє призиваємо. Ти все у всіх робиш і від Тебе очікуємо допомоги. „Споглянь же з неба й подивися з преславного, святого Твого житла! Де Твоя горливість і Твоя потуга, Твій жаль і Твоє милосердя? Не стримуй їх супроти мене! Бо Ти — наш Батько. Не знає нас Авраам, не згадує про нас Ізраїль. Ти, Господи, наш Батько; „наш Викупитель споконвіку“ — Твоє Ім’я“ і Твого Єдинородного Сина й Твого Святого Духа. „Чому, о Господи, Ти допустив, щоб ми блукали далеко від Твоїх доріг, щоб закаменіло наше серце, Тебе більше не боялось?“ Повернися, Господи, до слуг Твоїх, заради Святої Твоєї Церкви і заради всіх одвіку святих Твоїх. „Чому нечестивці лізуть у Твою святиню, вороги наші Твоє святилище взяли під ноги? Ми стали, немов люди, над якими Ти не володів ніколи, які не прикликали ніколи Імени Бога“ (Іс. 63, 15–19).
  32. „Коли б Ти був прорвав небо і зійшов, гори розтанули б перед Тобою! Немов вогонь, що палить смереччя, немов вогонь, що від нього кипить вода, щоб так ворогам з’явилось Твоє Ім’я, щоб затряслись народи перед Тобою, коли Ти твориш страшні чини, яких ми й не сподівались і про які ніхто ніколи не чув: ніяке вухо не чувало, ніяке око не видало іншого Бога, крім Тебе, що стільки учинив би тим, що на Нього уповають. Ти йдеш назустріч тим, що радо чинять правду, що пам’ятають Твої дороги. Та ось Ти розгнівився, ми ж були згрішили…Чи то радше: „Ми згрішили, а Ти розгнівався“. „Всі ми були, немов нечисті, немов забруднена одежа — вся наша справедливість. Усі ми пов’яли, мов те листя; гріхи наші нас несуть геть, наче вітер. Ніхто не прикликав Імени Твого й не пробуджувався, щоб Тебе триматись, бо Ти сховав від нас Твоє обличчя і видав нас у руки злочинів наших. Тим часом, Господи, Ти — наш Батько! Ми глина, Ти наш гончар, і всі ми діло Твоєї руки. Не гнівайся без міри, о Господи! Не згадуй злочину повсякчасно! Глянь же: усі ми народ Твій! Міста Твої святі опустіли; Сіон став порожній, Єрусалим — безлюдний. Храм наш святий та славний, де Тебе батьки наші прославляли, згорів у пожежі. Усе, що нам було миле, обернулося в руїну. Невже по всім тім, Господи, Ти будеш стримуватися, будеш мовчати й понижувати нас без міри?“ (Іс. 63, 19; 64, 6– 12).
  33. Це прообразно сталося з давнім Твоїм народом, а сьогодні насправді сповнилось на нас. „Ми стали глумом для сусідів наших, демонів, …наругою та сміховиськом для всіх, що навколо нас“ (Пс. 79, 4). Але споглянь із неба та подивись, і вирятуй нас заради святого Імени Твого. Дай нам виявляти підступи наших супротивників і визволи нас від них. Не віддаляйся Господи, — сило наша, бо самі ми неспроможні перемогти нападників наших, а Ти можеш вирятувати нас від усяких ворогів. Вирятуй нас, Господи, зі Свого милосердя від усіх журбот цього світу, щоб перепливши море життя [цього], ми з чистим сумлінням постали чистими й непорочними перед страшним Твоїм престолом і вдостоїлись життя вічного“.
  34. Вислухавши все це і страшенно засмутившись, брат зі сльозами звернувся до старця: „Бачу, отче, що немає в мене надії на спасіння, „бо мої провини голову мою перевищили“ (Пс. 38, 5). Тож, що мені робити, скажи, благаю тебе“. Старець йому сказав у відповідь: „Люди самі не можуть спастися, але для Бога немає нічого неможливого, як сказав Сам Господь (Мт. 19, 26), тож „ходімо перед Нього з хвалою і піснями Йому воскликнім. Ходіте, поклонімся і ниць припадім; припадімо на коліна перед Господом, Творцем нашим!“ (Пс. 95, 2. 6), бо чуємо Його слово, промовлене пророком Ісаєю: „В наверненні й спокої ви спасетеся“ (Іс. 30, 15). І знову: „Рука Господня не закоротка, щоб рятувати, і вухо Його не глухе, щоб не чути. Ні! Це ваші беззаконня вас від Бога відлучили, ваші гріхи обличчя Його від вас закрили, щоб вас не чути“ (Іс. 59, 1. 2). Тому й каже: „Обмийтеся, станьте чистими; усуньте з-перед Моїх очей нікчемні ваші вчинки; перестаньте чинити зло! Навчіться добро чинити, шукайте правди, захищайте пригнобленого, обороняйте сироту, заступайтеся за вдову! Ходіть же й розсудимось“, — каже Господь. „Коли б гріхи ваші були, як багряниця, вони стануть білими, як сніг; коли б, мов кармазин, були червоні, стануть, як вовна. Як хочете бути слухняними, то їстимете від благ країни. А як затнетеся й бунтуватиметесь, то меч пожере вас, бо уста Господні так говорять“ (Іс. 1, 16–20); також і через Йоіла Він промовляє: „…Поверніться до Мене усім вашим серцем, у пості, в плачі й у жалі! Роздеріть серце ваше, а не одежу вашу, і поверніться до Господа, Бога вашого, бо Він благий і милосердний, довготерпеливий і многомилостивий, — і уболіває над нещастям“ (Йоїл 2, 12. 13). І Єзекиїлю Він повелів сказати: „Ти ж, сину чоловічий, скажи домові Ізраїля: Ви все говорите: Проступки наші і гріхи наші тяжать над нами, і ми через них гинемо. Як нам жити? Скажи їм: Клянусь, як от живу Я, — слово Господа Бога, — Я не бажаю смерти грішника; бажаю, щоб він відвернувся від своєї поведінки і жив. Відверніться, відверніться від вашої лихої поведінки! Чому б вам умирати, доме Ізраїля?“ (Єз. 33, 10. 11). А Перша книга Царів, показуючи безмірну доброту Божу, каже так: коли Ахав, — увійшов, щоб забрати виноградник Навота, як  того вбили за наказом Єзавелі, — і почув від Іллі слова: „Так говорить Господь: „То ти убив та ще береш у посідання? — На тому самому місці, де пси лизали кров Навота, лизатимуть вони твою кров. Пси пожеруть Єзавель на єзреельськім полі. Почувши ті слова, Ахав роздер на собі одежу, надягнув на тіло вереття, постив, спав у веретті і ходив пригноблений“ вдень і вночі. „І надійшло до Іллі тішбія таке слово Господнє: „Чи ти бачив, як Ахав упокоривсь передо Мною? За те, що він упокоривсь передо Мною, не наведу лиха за його життя; за життя його сина наведу лихо на його дім“ (1 Цар. 21, 19. 23. 27). І пророк Давид звертається: „Я висповідав Тобі гріх мій і не затаїв провини моєї. Я мовив: “Признаюсь Господеві в моїх провинах“, і Ти простив вину гріха мого. Тому помолиться до Тебе всяк побожний в час небезпеки“ (Пс. 31, 5. 6). А в Євангелії Господь каже: „Покайтесь, бо Небесне Царство близько“ (Мт. 4, 17). Та й коли Петро запитав Його: „Господи! Коли мій брат згрішить супроти мене, скільки разів маю йому простити? Чи маю до сімох разів прощати?“, то Господь, у доброті Своїй та невимовній милості, відповів йому: „Не кажу тобі: До сімох разів, але — до сімдесяти раз по сім“ (Мт. 18, 21. 22). З чим порівняємо таку милість? До чого вподібнимо таке людинолюбство?“
  35. Пізнавши, таким чином, острах Божий, а також Його доброту і любов до людей, як зо Старого, так і з Нового Завіту, звернімося до Нього усім серцем. Бо навіщо нам гинути, браття? Очистьмо наші грішні руки, освятімо наші двоєдушні серця, засумуймо, зажурімося і заплачмо над своїми злиднями. Покиньмо лихі наші вчинки, повірмо доброті Господній, побіймося Його гніву та постановімо додержуватися Його заповідей. Полюбімо один одного від щирого серця, скажімо: „Ви — брати наші“ і тим, що ненавидять та неславлять нас, щоб прославлялося Ім’я Господнє. Прощаймо один одному, коли зазнаємо один від одного випробувань, бо проти всіх нас воює спільний наш ворог. Опираймося лихим своїм помислам, закликаючи Бога собі на допомогу, і так проженімо від себе злих та нечистих духів. Підкорімо тіло духові, умертвляючи його та поневолюючи всілякими стражданнями. Очистьмо себе від усякої нечисти тіла і духа. Заохочуймо один одного до любови та добрих учинків. Не будьмо зависними до інших та не гніваймося на тих, що нам заздрять. А будьмо навзаєм милосердними та лікуймо один одного смиренням. Не осуджуймо та не висміюймо один одного, бо всі ми члени одного тіла. Відкиньмо від себе недбальство та безтурботність і мужньо борімося проти лукавих духів. Маймо справжнім заступником перед Отцем Ісуса Христа, бо Він — примирення за гріхи наші, та й не лише за наші, але й за гріхи всього світу, — тож молімося перед Ним із чистим та щирим серцем і Він простить нам провини наші. Бо „близько Господь до всіх, які до Нього взивають, до всіх тих, що до Нього взивають по правді“ (Пс. 145, 18). Тому сказано: „Жертвуй Богові хвалу і віддай Всевишньому твої обіти. І клич до Мене за лихої години, Я визволю тебе, і ти Мене прославиш!“ (Пс. 50, 14. 15). А знов-таки, що каже Ісая? — „Ось піст, який Я люблю: кайдани несправедливости розбити, пута кормиги розв’язати, пригноблених на волю відпустити, кожне ярмо зламати, голодним своїм хлібом поділитись, увести до хати бідних, безпритульних, побачивши голого, вдягнути його, від брата твого не ховатись. Тоді світло твоє засяє, як зірниця, загоїться негайно твоя рана, спасіння твоє буде йти поперед тебе, Господня слава, — слідом за тобою“. А що буде від цього? — „Тоді візвеш, і Господь відповість, ти крикнеш, і Він скаже: — Ось Я! Коли ти викинеш із-посеред себе утиск, перестанеш  погрожувати пальцем і безбожно говорити, коли голодному ти віддаси хліб твій, наситиш пригніченого душу, тоді засяє твоє світло в пітьмі, тьма твоя буде, немов південь“ (Іс. 58, 6–10). Бачиш, якщо розв’яжемо всякі пута неправди і налаштуємося з усього серця ближньому добро чинити, тоді осяємося світлом пізнання, звільнимося від пристрастей безчестя, сповнимося всякими чеснотами, світлом слави Божої засіяємо і визволимося від усякого невідання; а, молячись до Христа, будемо почуті, і завжди матимемо із собою Бога та сповнимося божественних старань.
  36. Полюбімо один одного і Бог нас полюбить. Будьмо терплячими один до одного, і Він буде довготерпеливим до провин наших. Не відплачуймо нікому злом за зло, і Він не віддасть нам за гріхи наші. Відпущення наших гріхів отримаємо, прощаючи братам, — бо милість Божа до нас прихована в нашому милосерді до ближнього. Тому Господь і сказав: „…Простіть, і вам проститься“ (Лк. 6, 37). І: „Коли ви прощатимете людям їхні провини, то й Отець ваш небесний простить вам“ (Мт. 6, 14). І знову: „Блаженні милосердні, бо вони зазнають милосердя“ (Мт. 5, 7). І: „…Якою мірою міряєте, такою і вам відміряють“ (Мт. 7, 2). Це Господь указав нам спосіб порятунку, і це нам „… дало право дітьми Божими стати“ (Йо. 1, 12). Після цього наше спасіння вже [перебуває] у наших руках.
  37. Тож цілковито віддаймо себе Господеві, повністю Його приймімо і станьмо через Нього богами. Адже для цього Він і став людиною, будучи по суті Богом і Владикою. Підкорімося Йому зі щирого серця і Він завжди поборюватиме ворогів наших. „Якби ж то Мій народ Мене був слухав, якби Ізраїль ходив дорогами Моїми, Я б ворогів їхніх умить понизив, проти гнобителів їхніх Я звернув би Мою руку“ (Пс. 81, 14. 15). Усі наші  сподівання звернімо до Нього, усяку журбу нашу на Нього покладім і Він визволить нас від усяких скорбот та все життя нас утримуватиме. Щиро полюбімо кожну людину, але ні на кого не покладаймо надії. Бо доки Господь нас оберігає, доти й друзі нам у поміч і вороги перед нами занепадають. Але якщо Господь нас полишає, то залишають нас і (безпорадні) друзі, а вороги нас долають. Та й хто надіється на себе самого, той теж несподівано падає, а хто боїться Господа, той буде піднесений. Тому Давид і казав: „Я бо не покладавсь на лука мого, і не спас мене меч мій; але Ти врятував нас від наших ворогів і засоромив ненависників наших“ (Пс. 44, 7. 8).
  38. Не приймаймо помислів, які применшують наші гріхи та оманливо нас переконують, що вони вже прощені. Це бо застерігаючи нас від них, Господь сказав: „Стережіться лжепророків, що приходять до вас в овечій одежі, а всередині — вовки хижі“ (Мт. 7, 15). Знай — поки гріх докучає нашому сумлінню, доти він нам ще не відпущений, бо насправді не принесли ми ще плоду, гідного покаяння. А плід покаяння — це безпристрасність душі; тоді як безпристрасність — прощення гріхів. Тож не маємо ми ще цілковитого безпристрастя, якщо деколи пристрасті нам докучають, а деколи ні. Не отримали ми ще, виходить, і повного відпущення гріхів. Від прабатьківського гріха ми звільнилися через святе хрищення, а від тих гріхів, які наважились накоїти після хрищення, можемо звільнитись не інакше, як у покаянні.
  39. Тож щиро покаймося, аби, звільнившися від пристрастей, ми отримали відпущення гріхів. Понехтуймо дочасними благами, щоб, сварячись через них із людьми, ми не порушили заповіді любови та не втратили любови Божої. Духом ходімо та не чинімо пожадливостей тіла (Гл. 5, 16). А тому борімося, пильнуємо і відженімо від себе сон безтурботности, наберімося горливости, як і святі подвижники Спасителя, та наслідуймо їхні подвиги, забуваючи про те, що позаду, та змагаючись до того, що попереду (Флп. 3, 13). Наслідуймо їхній невтомний біг, наполегливе старання, повсякчасну стриманість, святиню чистоти, витривале терпіння, непохитне добросердя, щире співчуття, тиху лагідність, палку ревність, невдавану любов, велике смирення, цілковиту безкорисливість, мужність, доброту, сумирну вдачу. Не потураймо прагненню до задоволень, не допускаймо розслаблення в помислах, не поганьмо сумління. Живімо з усіма в мирі та святості, без яких ніхто не побачить Господа (Євр. 12, 14). А до всього цього, віддалімося від світу, браття, та від його правителя. Залишімо тіло та [все] тілесне. Злиньмо до неба і там оселімося, наслідуючи божественного апостола, щоб наблизитись до Творця буття та напитися із джерела життя. Долучімося до хору ангелів і архангелів, та прославмо піснями нашого Господа, Ісуса Христа, Якому слава і сила з Отцем і Святим Духом нині, повсякчас і навіки вічні. Амінь.

Перекладено з російського Добротолюбія, 1901 р., т. 3, © Юрієм Кобильником

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *